…В 1967 році в селі Удовиченки було відкрито сільське кладовище. До того часу померлих родичів рідні ховали на домашній землі. Першою на нашому цвинтарі, в грудні 1967 року, була похована Фенько Варвара Федотівна. З того часу, і по наші дні, всі поховання відбуваються на цьому кладовищі.

…Як було сказано вище, головою нашого колгоспу «Авангард» з літа 1961-го року працював Калініченко Василь Іванович. На цій посаді він знаходився до 1972 року.

В 1972 році головою правління колгоспу «Авангард» був обраний Іванюта Олексій Михайлович. На цій посаді він працював хоч і не довго, всього один рік, але запам’ятавсь односельчанам як порядний і добросовісний керівник.

В грудні 1973 року, наш колгосп «Авангард» був об’єднаний з колгоспом «Перемога» с. Високе. Головою правління новоствореного господарства був обраний Троцький Микола Федорович, а господарство дістало назву «Перемога». Адміністрація новоствореного колгоспу знаходилась в с. Удовиченки.

Відразу ж  в роботі колгоспників відбулися позитивні зміни. Так на молочно-товарних фермах було введено новий графік роботи. Доїти корів стали два рази в день, до цього було трьох-разове. Раз у тиждень доярки отримали обов’язковий вихідний, а саме доїння із ручного переводили на механізоване. Таким чином у працюючих на МТФ появилось більше вільного часу, а сама праця ставала не такою тяжкою.

Відмітимо, що в той час держава велику увагу приділяла розвитку села. Зокрема і в наше господарство  стала надходити нова сільськогосподарська техніка. Появились нові комбайни, трактори, значно розширивсь колгоспний автопарк.

Завдяки цим позитивним змінам, в селі на деякий час зупинилась міграція молоді. Хлопці, які повертались із лав Радянської Армії, стали отримувати нові автомобілі, трактори, на яких вони із задоволенням працювали.

Правління колгоспу «Перемога» значну увагу приділяло навчанню нашої молоді. За рахунок господарства навчалась у різних вищих і середніх навчальних закладах велика кількість наших односельчан. Зауважимо, що підтримувалось не тільки навчання по сільськогосподарському напрямку, за кошти господарства отримували освіту майбутні медпрацівники, працівники культ-просвітньої роботи. Після закінчення навчання, молоді спеціалісти в основному повертались у рідне село, де їм за фахом надавалась робота.

На кінець 1970-х років у нашому селі, на різних напрямках виробництва, працювали колективи, в яких налічувалась велика кількість людей. В плотницькій бригаді, бригадиром якої працював Силка Іван Прокопович, було близько 40 чоловік. В авто гаражі також працювало приблизно стільки ж людей, на прополці цукрового буряка трудились великі за кількістю жіночі колективи. В самій тільки тракторній бригаді працювало більше 100 чоловік.

В 1980-х роках в нашому господарстві велося велике будівництво. На МТФ було побудовано три  нові  приміщення для утримування ВРХ, на свинофермі – сарай для маточного поголів’я. Була перенесена колгоспна комора, побудована нова вісова, на новому току з’явилось велике приміщення для зберігання зерна. В тракторній бригаді побудували добротний ангар для зберігання зернозбиральної техніки. Дорога з твердим покриттям, яка на той час закінчувалась на Руденках, була прокладена на Удовиченки, і дальше на Високе.

Велику допомогу в цьому будівництві, готовим будматеріалом – цеглою, надавав наш місцевий кирпичний завод. На заводі в різний час директором працювали Петренко Василь П., Удовиченко Василь Гр., Шкіль Микола Пр. Останні 12 років, аж до його закриття, директором цегельного заводу працював Фенько Іван Григорович.  Як було сказано вище, в Удовиченках в 1960-у році побудували сільський Будинок культури. В новому приміщенні, крім демонстрації кінофільмів, активно почала розвиватись художня самодіяльність.  В 1972-73 роках, в Удовиченківському СБК був організований духовий оркестр. Першим керівником, його організатором, був Удовиченко Василь Данилович. В 1974 році, в наш будинок культури прийшов працювати Яковлєв Василь Панасович. Він продовжив навчання з оркестрантами, і в 1975 році відбувся перший виступ цього колективу. З того часу і по наші дні, всі офіційні свята не проходили без участі духового оркестру. Урочиста реєстрація шлюбів, завжди була в супроводі оркестру. Під траурні мелодії похоронних маршів, в останню дорогу, проводжали наших померлих односельчан.

При будинку культури , ще в ті часи існував колектив троїстих музик. Саму активну участь в ньому приймали Силка Степан Дмитрович, Петренко Іван Павлович, Редька Микола Миколайович. Крім виступів на місцевій та районній сценах, цей колектив радував своєю грою майже на усіх весіллях, що проходили в нашому селі.

В 1977 році, при Удовиченківському СБК був організований перший в Зіньківському районі вокально – інструментальний ансамбль. Головними організаторами цього колективу були Яковлєв Василь П., який працював директором СБК, Удовиченко Віктор Васильович, Удовиченко Михайло Васильович – учителі місцевої школи. До складу гурту входили також Рослик М.Г., Івахненко М.П., Колєсніков В.І., Косяк О.А., пізніше приєднались Верхоляк В.І., Жорняк М.П. – випускники Львівського музичного училища. Солістками ВІА були Шкіль Наташа, Павленко Наташа, Фесенко Валя.

Після появи цього колективу, всі вечори відпочинку молоді проводились тільки в музичному супроводі ВІА, який незабаром отримав назву «Червона калина». Бажаними гостями учасники ВІА були і в інших селах нашого району, де проходили їхні виступи з цікавою концертною програмою. Весілля, як в нашому, так і в навколишніх селах, проходили в супроводі ВІА «Червона калина». 

Велику допомогу в організації культмасової роботи надавало правління к-пу «Перемога». Кожний рік на районній сцені відбувалися творчі звіти художньої самодіяльності, в яких постійними учасниками були аматорські колективи нашого села. На проведення, організацію цих концертів  із колгоспної каси завжди виділялись кошти. Після закінчення фестивалю всім учасникам художньої самодіяльності завжди накривався святковий стіл.

…В наших селах в той час на високому рівні знаходився розвиток спорту. Учасниками районних спортивних змагань по кульовій стрільбі, настільному тенісу, гирьовому спорту завжди були команди із к-пу «Перемога». Футбольна команда була не тільки учасником змагань, а й неодноразовим призером і переможцем як чемпіонату, так і районного розиграшу весняного кубку «Пролісок».

Окремим рядком хочеться згадати про гру наших команд у волейбол. Цю гру наші односельчани любили надзвичайно. У вихідні і святкові дні на волейбольній площадці, яка знаходилась напроти школи, завжди точились запеклі баталії. Відмітимо, що збиралось на ці ігри не тільки велика кількість учасників, а й багато місцевих жителів, які «боліли» за своїх.

Великою популярністю користувалась гра в шашки. Кожен рік в місцевій школі проводились чемпіонати, як серед школярів, так і серед дорослих по цьому виду спорту.

В 1986 році, силами місцевого колгоспу на шкільному спортмайданчику була побудована хокейна коробка. Місцеві спортсмени були зодягнені в новеньку, щойно закуплену хокейну амуніцію. По вихідним на льодовому полі стали проводитись зустрічі між командами різних сіл на першість району. Скоро наша команда досягла значних успіхів у цьому виді спорту, зокрема в 1988 році під час проведення першості області по хокею, який відбувся в м. Гадячі, команда «Колос» у фінальному двобої перемогла команду КРАЗ, і завоювала 1 місце . Спорт інструктором працював в той час Фенько Іван Григорович. Відмітимо, що в 1989 році команда по пожарно-прикладному виду спорту, якою керував той же Фенько І.Г., виборола 1 місце на обласних змаганнях по цьому виду спорту.

В ті роки проводились змагання між колгоспними добровільними санітарними дружинами. Неодноразовим учасником цих змагань, їхнім переможцем, ставала команда нашого колгоспу.

              .

Голова нашого колгоспу Троцький М.Ф. був ініціатором побудови шкільного вольєра. В ньому були поселені дивовижні для нашого краю птахи – фазани. Доглядали за ними учні Удовиченківської 8-річної школи.

Високими темпами розвивалась справа по утриманню гусей. В селі Високе був побудований сучасний комплекс по вирощуванню молодняку цієї птиці. Гусеферми існували також на Зайцях, Ківшиках, пізніше на Левченках і Матяшах.

За окупаційний період всі громадські будівлі були пограбовані і спалені. В селі Удовиченки було спалено 50 процентів людських осель. В колгоспах не залишилось жодної автомашини, трактора, тільки десяток коней.

З 13 січня по 3 березня, в результаті Воронежсько – Харківської операції, майже на 50 діб удалось відкинути ворога майже до самого Зінькова. Особливо важлива для нас друга частина операції – Харківська. Вона розпочалась 2-3 лютого 1943 року. Війська Воронежського фронту зломили опір ворога і заволоділи Курськом (8 лютого), Бєлгородом (9 лют.), Харковом (16 лют.). Особливих успіхів досягла 40-а армія. 23 лютого цією армією були звільнені Охтирка, Лебедин, Комиші і Удовиченки. До Зінькова підійшли впритул, та саме місто радянськими військами взято не було.

Внаслідок великих втрат, понесених в щоденних боях, перебоїв в постачанні, зниження активності авіації із-за метео умов, темпи наступу почали знижуватись, а потім 2 березня 40-а Армія і зовсім зупинилась і перейшла до оборони. Але все таки Удовиченки, Матяші, Гусарщина, Воронівщина, Карпилівка, Комиші з 23 лютого 1943 року були звільнені. Нічого не відомо про Левченки, Мартинівку і Яновщину, але достовірно відомо, що не були звільнені Веприк і Тарасівка. З 23 лютого по 3 березня, цілих 8 днів Удовиченки були звільнені від німців. Населення ділилось з воїнами своєю простою їжею – яйцями, молоком. Окупація вроді б закінчилась. Наступила тишина. Почали звикати. В Зіньків, по ночах, в ці декілька днів радянські розвідники ходили за інформацією і «язиком». Та німці були напоготові. Інколи розвід групи викривали і фашисти, не довго думаючи, спалювали їх разом з хатами.

Радянським військам на цьому відрізку фронту протистояла група армії «Південь»: опергрупа «Кемпф», армійський корпус «Раус», а також 4-й повітряний флот. Танкова дивізія СС знаходилась в районі Полтави і звідти 4-го березня нанесла контрудар на прорив в сторону Харкова, що їй і вдалося зробити. По військам 40-ї армії, розташованої в районі Удовиченок того ж 4-го березня, в п’ятницю, масовано ударили частини опергрупи «Кемпф». Населення хуторів, не чекавших таких подій, попало під артилерійський, мінометний і авіаційний обстріл. Загинуло багато людей. Було розрушено багато хат. Погоріли запаси сіна і соломи. Загорялись також  солом’яні верхи сараїв і житлових приміщень,  загинула велика кількість худоби. Були випадки згорання поранених людей в полум’ї пожарищ. 40-а Армія не витримала і почала відступати. Загинула і велика кількість радянських воїнів. Імена їх, на жаль, остались в основній своїй масі невідомі. В результаті цього сильного німецького контрудару були знову залишені не тільки Удовиченки, а навіть Харків і Бєлгород. Війська Воронежського фронту відійшли з боями на 100-150 км, і зупинили ворога на рубежі Краснопілля, Бєлгород, Сіверський Донець, Чугуїв, створивши південний фланг так званого Курського виступу.

Весною 1943 року, під наглядом німецького управління, на Удовиченках знову були в основному зорані і засіяні всі поля. Крім пшениці були також посіяні буряки і соняшник.

…При окупації села Удовиченки і прилеглих йому хуторів, старостою призначили Горопашного Захара. Працював Захарій, ну нікого не видавав з активістів чи скажімо -  партизан. А коли був наказ фашистського коменданта, виділяти молодь до Німеччини на каторжні роботи, він тут уже не зміг нічого вдіяти, послав навіть свою дочку Ольгу – вчительку, Горопашну Орину Омелянівну – теж педагог. Чимало було вивезено молоді в німецьке рабство.

З приходом Радянських військ, коли очистили Удовичанські хутори від фашистської чуми, старосту арештували і судили його в Полтаві. «Ви звинувачуєтесь у співдружбі з фашистами. Виявляли комуністів, комсомольців, партизан…», - пред’явили судді йому вину.  «Нє, не виявляв», - буркнув обвинувачувальник – знімаючи капелюха з голови, розриває підкладку-таємника і витягає звідти заяви списків, які подавали на активістів, комуністів…- «Ось вам шановні судді, мої свідки – читайте! Жодного чоловіка за цими доносами не розстріляно. Я нищечком приховував ці доноси…».

Судді із захопленням розглядали ці доноси-заяви, і старосту Горопашного – оправдали. А тих – сексотів – посаджали.

Всі ці люди живі, врятовані. Про це свідчать папери, заяви. А самого Горопашного Захарія, більше ніхто не чіпав, а його дочка Ольга вернулась з пекла додому, то вже вчителькою не працювала. Її не допустили, а трудилась в колгоспі ланковою, та на різних роботах.

…20-25 серпня 1943 року, в тяжких боях було розгромлено німецьке військове з’єднання в районі Охтирки. А кількома днями раніше, 20 серпня, 40-а армія звільнила Лебедин і Московський Бобрик. А 47-а армія (генерал-лейтенант П.П.Корзун) 20 серпня 1943 року звільнила Комиші, Гусарщину, Матяші, Удовиченки, Воронівщину, а також Мартинівку і Веприк. Гадяч і Зіньків звільнити не вдалось.

Удовиченківські села були самими першими населеними пунктами, звільненими на Полтавщині від окупантів, майже на півмісяця раніше самого Зінькова. Німці, відступаючи, не жаліли вогню і завдали величезних збитків мирному населенню. В результаті цих дій також загинуло багато і мирних жителів.

За Воронівщиною, біля високого насипу, де будувалась колись вузькоколійка, стояв потужний артилерійський підрозділ і було вирито велику кількість окопів. Багато окопів було зроблено і по селах. На Матяшах вони були майже в кожному дворі. В одних установлювали гармати, в других, з накатаними зверху колодами, ховалось уцілівше населення.

Розпочавши 26 серпня наступ сильною артпідготовкою, наші ударні частини за дві доби жорстоких боїв пройшли на окремих відрізках тільки до 30 кілометрів, на інших і того менше. Наші частини заволоділи Тарасівкою і вийшли на окраїну Зінькова, захопивши кілька кварталів до вул. Жовтневої і Дзержинської. Німці особливо міцно тримали оборону проти нашого Удовичанського виступу. На Воронівщині населення попередили, що будуть сильні бої і жінки з дітьми, позакривав хати, кинулись тікати дальше в тил, аж за 13 кілометрів в село Олізьки. На Матяшах і Удовиченках нікого не попередили і населення залишилось під вогнем двох воюючих сторін. Із-за сильного опору німців наступ уповільнився, а до кінця серпня ворог зумів зупинити просування наших військ і навіть контратакувати. Удовиченки знову, на кілька днів, опинились в німецькій окупації. Фашисти не церемонились ні в Зінькові, добиваючи поранених і підозрюваних прямо по хатах, ні тим більш на Удовиченках. Німецькі солдати в нашому селі розташовувались прямо на вулицях, благо осінь була тепла, в автомашинах, і просто в палатках. Інколи в хатах. Дід Гриб, живший біля самої дороги на Матяшах, сам бачив, як німецьким солдатам видавали по фляжці шнапсу і вони пили його обов’язково разом з маком: зрізуючи верхівку маківки, наливали туди шнапс, і випивали, думаючи, напевно, що мак в наших огородах наркотичний.

6 вересня 1943 року із резерву Ставки в склад Воронежського фронту ввійшли 3-я гвардійська танкова армія і 1-й гвардійський кавалерійський корпус. Це зразу ж дало результати. З ходу, в понеділок 6-го вересня військами 47-ї армії був звільнений Гадяч, частини 27-ї армії знову звільнили Удовиченки і сусідні хутори, але зав’язли в жорстокому супротиві ворога. Фашисти використали природні яри, балки, де добре укріпились. А навколо голий степ – ні ліска, ні долини. Наші хутори по кілька по кілька разів переходили з рук в руки. Важко довелося вибивати ворога. Сотні радянських солдатів скропили землю своєю кров’ю, більше п’ятисот – заплатили за неї життям. Учасники боїв згадують, що бої були такі жорстокі, що і фашисти і наші не встигали хоронити вбитих. От і йшли додому похоронки на тих, хто був тяжко поранений і  не було змоги їх підібрати.

Командир загону автоматників, молодший лейтенант Баранов П.О., який родом з міста Ногінська, що під Москвою, згадує:

« Наш підрозділ і мій загін автоматників у серпні 1943 року розгорнули жорстокі бої за село Удовиченки. Наші війська відступали… В цьому тяжкому бої, мені довелося прикривати вогнем відхід наших частин. І коли ми після виконаного завдання почали залишати позицію, я був тяжко поранений у праве стегно. Командир батальйону Співаков побачив як я упав, а повз мене прогуркотів танк із чорно-білими хрестами, але танк зачепив лише клапоть моєї гімнастерки, а я залишивсь живим. В частині мене вважали загиблим і додому надіслали похоронку. Загін мій відступив, а я залишивсь на полі бою. Зі мною лежали мордвин і таджик. Коли зійшло сонце, на полі з’явилися фріци-трофейники з білими пов’язками на руках, і на автомобілі. Вони нас двох підібрали, а таджика застрелили. Нас кинули з дороги в кювет. Там ми пролежали до темряви. Мордвин помер, втративши багато крові, а я ще оставався живим. Пізно вечором, коли я уже зовсім знеміг, до мене підійшла старенька жіночка, простягла кухоль з молоком. Я з жадібністю випив те молоко й мені наче покращало – вгамував спрагу. Тоді та жіночка, дай їй бог здоров’ячка, привела до мене двох мужчин-стариків. Вони обережно перенесли мене в приміщення школи, де я пролежав троє діб. За мною доглядали дві дівчинки – медсестри…На превеликий жаль, не пам’ятаю їх прізвищ. Але мені з кожним днем ставало все гірше. Потрібна термінова операція. А хто її зробить? А вже починалась гангрена. Всіма силами старалися дівчата, щоб врятувати мене – до приходу радянських військ, які готувалися до наступного бою за ваше село Удовиченки. Але в мене не вистачило терпіння і дівчата – медсестри, щоб врятувати мені життя, відвезли підводою у німецький польовий лазарет, де й зробили німці мені операцію і відправили в табір військовополонених до Кременчука. А через місяць, наші війська звільнили місто і наш табір полонених. Так ваші Удовичани врятували мені життя, що й дозволило знову зустрітися на вашій, кров’ю политій землі. Ваше село Удовиченки було для нас часткою нашої совісті…І ми перемогли, а ваше село стало моїм другим місцем народження. Це свідчить моя поява у мирний час, понад півстоліття тому». Від себе добавимо, що прізвище Баранова П.О. викарбуване у списку воїнів, які загинули за визволення нашого села. На щастя – помилково.                                                                                      6 вересня 1943 року всі наші Удовичанські хутори, тепер уже назавжди, були визволені від фашистських загарбників. 546 воїнів загинуло при визволенні населених пунктів Удовиченківської сільської ради. Над їх могилами завмер у задумі і скорботі солдат з каскою в руці. На стелі поряд з іменами 546 воїнів-визволителів, викарбувані прізвища й імена 178 воїнів-односельчан, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної, навіки залишились спочивати вічним сном д

Більше 300 чоловік с. Удовиченки воювали на всіх фронтах. Вони визволяли від гітлерівської навали Україну, Білорусію, форсували Дніпро і Німан, Віслу і Одер, брали Берлін. Майже половина тих фронтовиків, хто повернувся з виру війни – інваліди. З покоління в покоління зберігається пам'ять про полеглих, і шануються ті, хто дійшов до Перемоги. Серед них Іванюта Михайло Іванович – нагороджений 4 медалями «За відвагу», Удовиченко Василь Якимович – 2 медалями «За відвагу» та Орденом  Вітчизняної війни, Бутенко Федір Зотович - медаллю «За відвагу», Силка Микола Сакійович – двома медалями «За відвагу» і орденом Вітчизняної війни, Рослик Михайло Якович – теж «За відвагу», Удовиченко Федір Савич та багато інших.      

                        Ветерани Великої Вітчизняної війни.    

Всього за час війни було нагороджено 98 жителів с.Удовиченки, 34 орденами і 168 медалями.

Після вигнання коричневої чуми з наших країв, село почало відроджуватися, як морально так і матеріально й побутово, а це нелегко, коли сільське господарство повністю знищено: жодного сараю чи ферми, борони чи рала…Все до тла знищено, спалено, зруйновано. Треба було все починати з нуля.

Головою колгоспу обрали односельці Силку Петра Свиридовича. І вже в 1944-му році весною в поле виїхало понад 50 плугів на селянських корівках та колгоспних клячах, орати й сіяти. Того ж  року 14 травня  було встановлено мінімум трудоднів, а через деякий час колгоспники взяли зобов’язання працювати ще краще, щоб якнайшвидше відродити господарство. Відтоді колгосп набирав обертів, і вже за його рахунок , окремим селянам, які постраждали у війну, в яких спалене або зруйноване господарство, допомагають у відбудові та зводять нові будівлі.            

Мирне життя наших Удовичанських хуторів раптово закінчилось літом 1941-го року. 22 червня, в 4 години ранку, Німеччина зненацька рушила в наступ на Радянський Союз. Розпочалась Велика Вітчизняна війна.

В перші дні війни в селі відбувся багатолюдний мітинг. Майже всі дорослі зібралися на майдані, біля сільради. Виступаючі засуджували прокляттям фашистських вояк, обіцяли помститись ворогові. І прямо з мітингу односельці проводжали своїх чоловіків і синів на війну. Чимало молоді пішло на фронт добровільно. Плач жінок, крики дітей… Моторошно ставало на душі. Але люди жили й вірили в перемогу, мали надію , яка поборювала злидні. Сумували Удовичани, але не падали духом, а працювали не покладаючи рук. Вирощували хліб, годували худобу – постачали армію продуктами харчування.

22 червня, в перший день війни, вийшов Указ про мобілізацію всіх військово –зобов’язаних, з 1905 по 1918 рік народження включно. Першим днем мобілізації вважати 23 червня 1941 року.

Осінню пройшла чергова мобілізація. На фронт пішли юнаки 1922-го і перша половина 1923-го років. А до 30-го вересня забрали на фронт і всіх чоловіків-учителів – залишились одні жінки, які продовжували працювати.

Німці прийшли в наше село в неділю, 10 жовтня 1941 року. Невеликий червоноармійський загін, належавший одному із підрозділів 21 армії, відступив через Воронівщину на Гусарщину і дальше на Охтирку. Більше наших військ не бачили.

Німецькі 48-й мотострілковий корпус, 14-й мотострілковий корпус і частини 11-го армійського корпусу із 6-ї армії, і 1-а танкова група із групи армій «Південь», а також  2-а  танкова група армії «Центр» майже без бою прорвали слабку оборону нашої 21-ї армії і маршовим порядком, не зустрічаючи опору, рушили на схід. Йшли вони в основному по Гусарському шляху зі сторони Гадяча на Охтирку. Спочатку пройшли танки і самохідні гармати. За ними кілька днів йшла піхота і везли боєприпаси на автомобілях. Потім також кілька днів ішла просто піхота і їхали кінські обози. Житель села Воронівщина, побувавший на двох війнах: Японській і Першій Світовій, був дуже здивований кількістю, а головне якістю німецьких військ, сказав: «Ото сила! Хіба ж можна таку силу перемогти». Однак же, перемогли.

16 серпня 1941 року в Червоній Армії, у всіх частинах був зачитаний приказ Верховного головнокомандуючого № 270, оголошуючий всіх військовополонених, незалежно від обставин попадання в полон, зрадниками Батьківщини.

Червона Армія понесла небачені в людській історії втрати. Всього через місяць війни, до 22 липня 1941 року в полон до німців потрапили 4,5 мільйони солдатів і офіцерів – це 50 % особистого складу Червоної армії, разом  зі зброєю, боєприпасами. Зіграла свою роль не тільки безпечність, а головним чином бездарність верховного радянського керівництва. Щоб заретушировати свої промахи, сталінським керівництвом і був виданий той самий єзуїтський наказ №270, перевівший життя багатьом  мільйонам людей.

Як уже говорилось, з 10 жовтня 1941 року наступив час окупації. Німці в Удовиченки приходили всього декілька раз. Вели себе досить спокійно: просили «яйки-млеко», - яйця і молоко.

З початком окупації, в Зінькові німецьке командування оперативно призначило бургомістра Мішінду із Шилівки. Місцеві колгоспи збереглися, в тому числі і наші Удовичанські, і стали називатись «Громадськими дворами». Як і в колгоспі , люди зобов’язані були ходити на роботу. Для керівництва цією новою різновидністю колгоспів на вул. Комунарській в Зінькові діяло «Управління сільськогосподарськими роботами».

Населення,  яке залишилось в наших хуторах, а це майже одні жінки, в Зіньків під час окупації  не їздило. Тим більше, що в грудні був виданий указ, який не дозволяв без спеціальних дозволів з’являтись в Зінькові жителям сіл або інших міст, по законам військового часу це грозило розстрілом. Село було практично відрізане від міста. Та і в саме місто їздити було просто нізачим. Грошей у селян не було. Односельчани перейшли на повне натуральне господарство. Одежу, взуття шили в домашніх умовах, їжа була виключно своя – домашня. Самі випікали хліб, в основному житній, рідше пшеничний. Дуже погано було із сіллю і сірниками. Жили замкнуто, відірвано від світу. Радянські свята відмічати боялись, але відмічали релігійні. Їжі в селах було достатньо, хоча і не всих продуктів, але голодними в окупацію не були. По розповідям очевидців тих подій, навіть в мирному 1947 році, після війни, було гірше і голодніше.

В Зінькові, при досить лояльному відношенні влади до українського населення, з євреями не церемонились. Поліція забирала їх цілими сім’ями, навіть якщо євреєм був один із батьків, із метою наче б то відправки на Гадяч, вивозили за межі Зінькова і знищували. Так що у нас, десь за Бобрівником, існує свій «Бабин Яр» - велика братська єврейська могила.

Так пройшла зима 1941-1942 років. Літом наші селяни, як звичайно, працювали на колгоспних полях. Всі поля були акуратно засіяні, а потім урожай був також акуратно зібраний і забраний повністю окупантами. За роботу практично нічого не отримували.

Під час німецької окупації в селі Удовиченки було відновлено роботу церкви. Служіння відбувались в приміщенні Вознесенського храму, який ще в 1932 році Радянською владою був закритий. Церковні обряди проводив священник Григорій Слухаєвський. По розповідям старожилів, добрий і розумний був чоловік, до того ж знав 16 іноземних мов.

В 1943 році почалась масова агітація на роботу до Німеччини. До кінця окупації більше 100 юнаків та дівчат з наших хуторів були примусово вивезені на каторжні роботи до Німеччини.

Головою сільради на початку 1934 року був Іванюта, житель нашого села. Директором школи працював Яременко Іван, а в самій школі тільки піонерів було 150 дітей.

В цей час уже у всіх райцентрах видавались районні газети, в Зінькові – «Більшовик Зіньківщині». 28 січня 1934 року у всіх газетах, в тому числі і в зінківській, появилась постанова про перенесення столиці із Харкова в Київ.

18 квітня 1934 року був випущений новий внутрішній займ. Нова напасть: грошей в колгоспі і так майже не платили, але кожний був зобов’язаний підписатися на місячну зарплату, хоч ніхто в колгоспі і не знав, яка у нього ця зарплата. Інколи і самі облігації до пори зберігались в сільській раді і їх роками не видавали людям на руки.

Але все ж в порівнянні з 1930-м роком в колгоспах відбулись деякі вагомі зміни до кращого: появились МТС, і багато іншого. Навіть в районній газеті і то було видно зміни. Якщо раніше газета тільки критикувала, то зараз стали інколи появляться статті про передовиків. Так в газеті від 18 квітня 1934 року відзначили передовиків оранки в колгоспі ім. Будьонного (с.Удовиченки):

          Шибида Кирил

          Горопашний Павло

          Силка С.

         Горопашна Якилина

         Горопашна Санька

         Силка Ганна

         Силка Олена

Цікаво відмітити, що на такій тяжкій праці як оранка полів із семи передовиків – чотири жінки. І без того, обездолених, найбільш закабалених щоденною домашньою працею, жінок виганяли на самі важкі колгоспні роботи – оранку. А їм іще потрібно готовити їжу, прати білизну, замішувати і пекти хліб, годувати і доїти скотину і багато- багато іншого. Істинно героїчні, двохжильні це були жінки. Рідкої виносливості, кріпчайшого здоров’я…

З 1934 року в села стали привозити перші кінофільми. Це також було в якійсь мірі заслугою держави перед селянами, так як вносило якусь різноманітність в тяжке і сіре життя нашого села. Вони всі були чорно- білі, та на перші кінофільми в старий Удовичанський «Сільбуд» приходили майже всі жителі села. Один із перших фільмів, привезених в Удовиченки, був «Заколот». Кінострічок з часом стало появлятись все більше і більше. Їх стали привозити через кожні 2- 3 місяці.                                  Таким чином , в рік наше населення дивилось аж по 5 кінофільмів, а це без сумніву був уже прогрес.

…Оскільки весняний день рік кормить, працювали в святкові першотравневі дні, і зразу ж після них, практично без вихідних. Робота завжди находилась. За тяжкою працею селяни і не помітили важливої постанови про чистку партії від класових ворогів. Ця постанова в газетах була надрукована 12 травня. А чистку було назначено на 15 травня, щоб потрапивші в партію вороги не встигли прийняти міри. Скоро полетіли зі своїх посад в основному ті керівники, які проявляли так звану «слабкість» до ворогів народу (читай селян). І тільки ті працівники сільрад і партійних органів, які проявляли максимальну жорсткість до свого населення, мали шанс залишитися в партії. Різко всі партосередки в селі заворушились, показуючи небувалу активність в праці з сільськими масами. Заставляли орати і  сіяти в дві зміни, з раннього ранку і до пізньої ночі. На сільські роботи виганяли всіх жінок і підлітків. Так як не хватало орної скотини – биків і коней, вони передохли ще в прошлому році від голоду, поля заставляли орати коровами, що зразу ж різко понизило надої молока. При чому корів виганяли на оранку не колгоспних, а домашніх селянських.

Незабаром, після початку чистки в Удовиченках головою сільради став Мордвинов. Чоловік , до речі, в міру своїх можливостей, був цілком порядний, за що його скоро і знімуть. Новий голова сільради звільнив з посади свого секретаря Гайкового П.І., при чому зі скандалом, в документі сказано: як кулака. Імовірно, цей Гайковий був чоловік цілком порядний, і зняли його за те, що був не дуже вимогливий до колгоспників. Замість Гайкового Мордвинов назначив новим секретарем Фенько Т.Т.  В районі миттєво дізнались, що цей Фенько Т.Т. до революції мав 17 десятин землі, млин, а також у нього було пристойне господарство з великою кількістю худоби і живності, що і ставилось йому в вину. Зінківська газета по цьому поводу надрукувала критичну статтю від 18 червня 1934року: «Мордвинов, де ж ваша прозорливість?».

Все літо в газетах друкували повідомлення про передовиків і відстаючих. Удовиченки не те щоб були в передовиках, але майже ніколи не були й останніми. Вони завжди йшли вище золотої середини. Народ був працелюбним, здоровим, кріпким, виносливим. І це також впливало на виконання плану.

Гаряча пора продовжувалась до кінця літа. Ніхто ні про що не думав, крім урожаю, його прибирання, обмолоту і здачі в державу. А коли прийшла пора починати шкільні зайняття, виявилось, що школа в Удовиченках до відкриття не готова. Сильно протікає дах, на пофарбованих наспіх стінах осипається краска. Так і прийшли школярі в 1934 році 1-го вересня в облуплену недоремонтовану школу. Правда, школяр не дуже і хотів в неї ходити . У кожного було дома багато своєї, як тоді здавалось, більш потрібної і важливішої роботи: випас скотини, праця на присадибних грядках та інше. До того ж , не дивлячись на те, що наше село завжди було багатим, виявилось що не у всіх є пристойний одяг. Інколи старшокласники, нарівні з дорослими, по ночах потроху крали в колгоспі. Бувало, це займало всю ніч, так що досипати приходилось на уроках. Яке вже тут навчання. Для охорони полів від крадіжок в колгоспі була налагоджена ціла служба охоронців і обїзчиків. В одні тільки артелі ім.Будьонного в Удовиченках призначили кілька сторожів: Горопашний Федір, Горопашний Михайло, Горопашний Григорій та деяких інших. Їм виділили по коневі і по ночах вони їздили по полях, немов вартові по охороні державного кордону. При чому із району часто приїзжала міліція і політпрацівники для раптової перевірки: Чи не сплять ночами колгоспні сторожі. Справа була поставлена дуже суворо. До того ж в районі почалась усилена компанія з збирачами колосків. Утворювались цілі загони по боротьбі з розкрадачами колгоспної соціалістичної власності. До цієї компанії підключали піонерів і школярів, які також чергували в нічний час на полях. В кожному колгоспі появилась ціла когорта нероб, які мов би то займались охороною артільної власності. Але появились вони не даром. Селяни, правда не від хорошого життя, ухитрялись потихеньку красти. Глибокими ночами , в повній темряві, таскали на горбу мішки із буряками, картоплею і всим чим можна було поживитися в полі.

Хоча жителі нашого села до крадіжок відносилось як до великого гріха. Украсти в сусіда, або в сусідньому селі, чого б то не було, означало зганьбити себе і всю свою родину перед всіма своїми односельчанами назавжди. Відмитись було уже неможливо ніколи. Так все життя і буде чоловік ходити з воровським тавром, яке перейде і на дітей і внуків. Якщо чоловік прославився в селі крадієм, то одне що могло його спасти, так це виїхати з села, причому  куди- небуть подальше. Але при появі колгоспів мораль у селян повернулась навиворіт. Тепер уже вважалось, що украсти в колгоспі не так уже й соромно. Це добро, все рівно, мов наше. Підмічений один цікавий факт. Спочатку колгоспники ходили красти на свої бувші поля. Спрацьовувала мабуть психологія власника: мов, це було моє поле, а значить якраз з нього можна і взяти. Тим більше, що якраз свої поля вони знали найкраще. І ще одна деталь: красти ходили в основному жінки, інколи з дітьми, майже завжди після напруженого робочого дня. Чоловіки більше боялись ходити по ночах в поле і навіть боялись висунутись за межі своєї грядки, щоб їх в чому- небуть не запідозрили . Це так ввійшло в звичку, що крали уже і в війну, а також довгий час після війни, та по правді , в меншій звичайно мірі, це явище спостерігається і в наш час.

Тяжка доля настигла дітей, у яких батьки були розкулачені або померли рік – два тому від голоду. Тоді ж в наших хлібосольних Удовиченках появився інтернат (патронат), де проживало п’ятеро дітей – сиріт. Ще з прадідівських часів у нас ніколи  такого не бувало. Після смерті батьків дітей забирали до себе на виховання багато численні родичі: дядьки, тітки, старші брати або сестри. Рідше виховували старенькі бабусі і дідусі. В крайньому випадку, брали на виховання хрещені батьки. Але діти ніколи не були покинуті. В Удовиченках же в 1934 році було аж п’ятеро таких нещасних, яких зовсім нікуди було прилаштувати. Для них в колгоспі і зробили інтернат, а майно їхнє і земля були присвоєні колгоспом. Але інтернат цей більше нагадував двір для скотини, чим дитячий заклад. В цій хаті, де був організований цей заклад, не було зовсім ніяких меблів: ні стола, ні стільців, навіть саморобної лавки. Спали діти на земляному полу, застеленим соломою, і тісно притискаючись одне до одного для більшого тепла. Годували їх простою баландою навіть без солі. На питання, чому без солі, керівник інтернату, якийсь Матяш, заявив: «вовки зовсім без солі їдять і ситі бувають…». Розташовувавсь цей інтернат в артелі ім. Будьонного.

30 листопада 1934 року голову сільради Мордвинова, в результаті нової чистки, за м’яке відношення до ворогів народу, було знято. На його місце призначили нового голову сільради Шамрая.

Як уже було сказано вище, в Удовиченках була Вознесенська церква, в якій до 1928-го року працював священником Григорій Слухаєвський. В ці роки  Радянська влада рішуче стала боротися з релігією, а тому Григорій Слухаєвський перестав служити в церкві. Хоча проживати залишився в нашому селі. По відгукам старожилів, це був надзвичайно добрий і розумний чоловік.  З 1928 по 1932 роки службу в церкві проводив священник по прізвищу Кримлянський. Та вже в 1932 році наш чудовий храм  більшовицька влада повністю закрила. Церкву закрили, дзвони поскидали, а на солідних металевих дверях храму почепили величезний амбарний замок. Розвалили й цегляний мур навколо церкви, а саму цеглу вивезли на свиноферму, встановили казани й обмурували їх. А в самому приміщенні зробили склад. Протягом 1934 – 1936 років в Зінькові також знищували одну з головних окрас міста – Троїцьку церкву, були знесені й інші 8 храмів, у тому числі  церкву Трьох Святителів разом зі цвинтарем біля неї, де покоїлись почесні люди міста.

А надалі Зіньківщину захопила хвиля терору. Акції боротьби з інакомислячими в Україні велись з перших днів революції, а наприкінці 20-х і в 30-ті роки набрали особливої сили. Список репресованих у 30 –ті роки включає багато імен, часто людей заарештовували взагалі без будь- якого приводу. Підставами для арештів часто ставали неймовірні факти. Заарештованим інкримінували диверсійно – шкідницькі акти, шпигунство тощо. Для звинувачення в націоналізмі досить було носити вишивану сорочку. Не обминули ці події і наші Удовиченки. Були репресовані:    Силка Іван Филимонович, 1915 р.н., заарештований 11 квітня 1937року, 5 років позбавлення волі, реабілітований 1957р.

       Силка Прокіп Іванович, 1900 р.н., заарештований 27 листопада 1937р., 8 років позбавлення волі, реабілітований 1989р.

       Удовиченко Мина Феодосійович, 1884р.н., засуджений 5 грудня 1937 року до 8 років позбавлення волі, реабілітований в 1990р.

      Удовиченко Михайло Якович, 1898р.н., засуджений 19 вересня 1937 року до 10 років позбавлення волі, реабілітований в 1989р.

      Удовиченко Петро Трифонович, 1895р.н., 10 років позбавлення волі, реабілітований в 1959 році.

      Удовиченко Юхим Іванович, 1900р.н., засуджений 27 березня 1938 року до розстрілу з конфіскацією майна. Вирок виконано 3-4 травня 1938р. у м.Полтава. Реабілітований в 1958 році.

    Фенько Іван Федорович, 1906р.н., засуджений особливою трійкою до 10 років позбавлення волі. Реабілітований в 1966 році.                                                                        Це тільки офіційні дані, надруковані в книгах Пам’яті. Скільки насправді було репресованих у нашому селі, точно ніхто вже й не знає. Раніше про це боялись навіть говорити, а зараз мало залишилось очевидців тих подій .  На фоні всього цього засоби масової інформації описували перемоги у справі побудови соціалізму. Зінківська МТС стала учасником Всесоюзної виставки досягнень народного господарства у Москві. У 1939 році, відгукнувшись на заклик П. Ангеліної, до МТС прийшло на навчання 40 дівчат. Людей наполегливо переконували в тому, що їх життя стало значно кращим, ніж було до революції. Конституцією СРСР 1937 року проголошувались найдемократичніші у світі права трудящих, якими як уважали усі, народ користувався повною мірою. І частина його справді жила цією вірою.

Тепер майже все населення, як всієї Зіньківщини , так і наших Удовиченок, жили однаково. Одяг переважно був полотняний, фарбували його в дубовій корі або в бузині. Страви готували майже щодня однакові: борщ, пшоняна каша, робили квашу. Якщо був цукор, то пили чай «у прикуску». Глиняну підлогу застеляли соломою, яку потім спалювали в печі. Топили всім, що горіло – хмизом, висушеним гноєм (кізяком) та іншим. Взуття часто було одне на сім’ю. Одяг передавався від старшого до меншого або перешивався, бо купити було ніде і нізащо. І все ж Удовичани залишаються вірними собі в будь-якій ситуації. Звівши худобу в колгосп, почали заводити знову власну, вирощувати городину, загалом , якось виживати.

В загальній кількості за роки колективізації було знищено, заслано, розорено і втекло в міста більше 33,5 мільйонів селян. Українські селяни були наскільки приголомшені і задавлені, що не виявляли ніякого супротиву. З цього моменту і до сьогоднішнього дня наше селянство уже ніколи не могло нагодувати свою країну. Відбулася і докорінна зміна в свідомості селянина. Він, перестав бути власником, незаперечно, став гірше працювати, зовсім перестав бути зацікавленим в результатах своєї праці і загалом в праці. Пізніше наступить якась загальна безвихідність, а потім все це виллється в загальне п’янство. Люди в селі, та і в місті також, загублять ту підприємницьку жилку, яка просувала сільський і міський прогрес. Хутори, села, зі своєю самобутньою культурою, здоровим населенням, любов’ю до праці, пристойністю спочатку будуть розорені, а потім і почнуть зникати назавжди.

Наведені приклади говорять про те, що населення наших Удовичанських хуторів в той час невпинно зростало. Це відображено в результатах Всесоюзного перепису населення, який відбувся 7 грудня 1926 року. Перед Вами його дані по Удовиченківських хуторах.  

У 1927 році було запроваджено надзвичайні заходи у сільському господарстві. На заклик партії у 1929 році почалася посилена робота по створенню колгоспів. У лютому цього ж року пленум ЦК ВКП(б) ухвалив рішення «Про сільське господарство України і про роботу на селі». Ставилося завдання провести колективізацію в найкоротші строки. Земля, яка вирішила долю влади у боротьбі за селянина в роки громадянської війни, тепер під приводом усуспільнення відбиралась. У життя втілювалось гасло «всеосяжної колективізації». Від політики обмеження куркуля перейшли до його ліквідації.

В 1930 році, в результаті проведених заходів, в районі було колективізовано 39 % селянських господарств. Розпочинається організація колгоспів на Удовичанських хуторах.

В 1929 році на хуторі Левченки був організований перший колгосп «Нове життя». Першим його головою був Гончар Степан Іванович. На хуторі Матяші – колгосп «Згода», очолив Удовиченко Степан Савович. В хуторі Удовиченки, де було найбільш господарств (103), було створено кілька колгоспів: імені Будьонного – очолив Силка Кость Кононович, «Червоний козак» - Удовиченко Василь Іванович, «Червоний колос» - Михайленко Пилип Власович. В 1933 році ці господарства були об’єднані в один колгосп імені Будьонного.

На хуторах Руденки і Гончарі в 1930 році був організований колгосп імені

Шевченка, який очолив Гончар Тихін Омелянович. В цьому ж  році організовується колгосп на хуторі Зайці «Вільний степ», який очолив Заєць Іван Васильович. Хто не погоджувався вступати в колгосп,  виселяли за межі наших хуторів, частіше в Архангельську, Свердловську і Пермську області.

Щоб підтримати новостворені господарства, держава виділяла для них допомогу.

Наприклад, для колгоспу імені Будьонного було виділено породистих овець і свиноматок. Хто прийшов сюди бідняком, тому заробітки тут здавались багатством. З 1929 по 1934 роки на хуторах, що згодом були об’єднані в колгосп імені Будьонного, утворюється чотири колгоспи: ім.. Леніна, ім.. Будьонного, «Нове життя»,  «Шлях до комунізму».

В 1930 році виходить районна газета «Більшовик Зіньківщині». На шпальтах газет починають з’являтися замітки про перші колгоспи. В одному із номерів читаємо: перші колгоспники на х. Матяші:

1. Холоша Григорій Іванович – убитий.

2. Смілик Пилип Купріянович.

3. Матяш Євгеній Пилипович.

4. Удовиченко Степан Савович – убитий куркулями.

5. Петренко Охтанас Карпович.

6. Фенько Дем’ян Купріянович.

7. Шкіль Григорій Маркович.

Колгосп «Згода», який було створено на хуторі Матяші, проіснував один рік. Потім розпався. Причиною цього були і сталінські перегиби і небажання населення об’єднатися в колгоспи. Але в 1933 році із міста Зінькова приїхав уповноважений і об’єднав всіх у колгосп «добровільно». А до утворення колгоспу існувала в хуторі земгромада, яка здійснювала і спільне управління всіма справами села.

В 30-х роках на Удовичанських полях і в Зіньківському районі  з’являється велике нашестя сарани із Поволзьких степів, яке принесло великі врожайні збитки.

В грудні 1930 року виходить знаменита стаття Й.Сталіна «Запаморочення від успіхів», де було відзначено багато «недоліків» під час колективізації. Порушувався принцип «добровільності», про що уже було сказано. Проте недовго потому було проголошено ще більш нещадний наступ на куркуля. Зменшується кількість худоби і птиці, адже частина господарів, щоб не віддавати до колгоспів, просто їх забила. Але план заготівлі хліба тепер було перевиконано.

За свідченням очевидців тих подій не можна сказати, що всіх насильно змусили йти до колгоспу, були й добровольці і таких немало. Але середняки і «куркулі» не поспішали до колгоспу: жаль було віддавати вистраждану потом і кров’ю зароблену і прикуплену землю, худобу, реманент. До таких влада ставилася неприхильно, викликали до сільради взимку і вони просиджували ніч у нетопленому приміщенні «щоб порозумівся».

В 1932- му році сталась досить важлива подія – ввели паспорти. Але паспорти отримали лише жителі міст. Колгоспники ж паспорти  не отримали. А без паспорта уже неможливо було кудись виїхати і влаштуватись на роботу. Таким чином , колгоспники і тим більше одноосібники опинились в положенні рабів. Навіть поїздки в місто до родичів обмежувались: вони не повинні перевищувати 5 діб.

Регулярно, приблизно 2-3 рази в місяць, в 1930-32-х  роках оголошувались всякі декадники по збору врожаю, по здачі або заготовці хліба, буряків або підписці на внутрішній займ. В ці дні селянам заборонялось покидати свої домівки і з’їздити навіть в гості в інші села чи місто. Часто було так , що декадники накладались один на другий і майже всю зиму ніяк було виїхати навіть в сусідню Тарасівку до родичів. Декадники обов’язково організовували таким чином, щоб в них попадали релігійні свята – Різдво, Паска і др. Це давало владі можливість вилучати «лишки продукції», приготовлені до цих свят. Причому право

     дозволити виїзд хоча б в сусіднє село не мала навіть сільрада.  

Не обминуло Удовиченки і лихоліття 1932- 1933 років. Страхітливі картини голодомору і досі в пам’яті тих, хто вижив.

  До цього часу односельці пам’ятають , як ходили по хатах буксирні бригади, озброєні шпичками та гострими гненками, шукаючи зерно, нишпорили по селах як банда – вимітаючи до зернини в людей середняків, куркулів..,, а за одно не гребували й іншим добром. Тягли все: жменю квасолі чи вузлик з пшоном – забирали, а також де кращий одяг – хустки, полотно, скатерті, рядно…Навіть подушки…А потім одяг, хустки…вже пізніше бачили нещасні на дружинах «активістів», які не соромилися ходити у награбованому.

Як говорилось раніше, деяких господарів куркульських господарств висилали на північ Росії, до Сибіру, а середняків, які не хотіли вступати до колгоспу, вивозили геть за села, в хутірець Татарулі і викидали там. А то просто в інші яри…, що невідомо й до сьогодні де їх поділи…Люди будували, мучилися голодні й холодні, виривали сякі-такі землянки і в них страждали. Та в роки голодомору 33-го майже всі вимерли, тільки десятки – вижили завдяки тому, що спритні до мисливства: вбивали ворон, видирали гнізда гав, їли здохлятину. Та ще сушили листя з дерев, товкли і пекли листяники і галушки.

Трохи легше було тим, хто завчасно вступив до колгоспу, працюючим варили юшку, яку можна було взяти й додому, погодувати діток. В цей час і виник вірш -іронія:

           «Куди йдеш, куди йдеш,

             Куди шкандибаєш ?

            У колгосп, за пайком,

            Хіба ж ти не знаєш !

Для виконання хлібозаготівель надзвичайна комісія фактично перевела Україну на блокадне становище. Викачуючи продовольчі запаси, влада використовувала різні засоби. Серед них був і такий: Постанова бюро Харківського обкому КП(б)У (а з 1930-року Зіньків входив до складу Харківської області) «Про припинення завозу товарів на село, та про порядок да

…В хуторі Ківшики проживав Ківшик Роман, у якого було три сини – Олександр, Марко та Антон. Всі сини із своїми сім’ями жили однією великою родиною разом з батьками. Земля їхня була на Левченках – від Параїлихи і до Фенько Луки Сидоровича. Ця працелюбна родина ще в той далекий час побудували невеликий завод, на якому випалювали , зверніть увагу -  ще соломою, досить добротну і міцну цеглу. Виробництво це знаходилось на місці теперішнього господарства Ківшик Григорія Миколайовича. Разом із синами Ківшик Роман побудував двоє господарств. Після закінчення будівництва він сказав своїм синам: - «Ти , Сашко, поселишся в хаті, яку ми побудували на Левченках, біля Луки Сидоровича, а ти Марко  - на Ківшиках, через річку від мене. Антон зі своєю сімнею, як найменший, остається жити зі мною». Так всі й зробили, як він сказав. А це говорить проте, що в той час слово батька було законом для синів, і ослухатись його ніхто не смів…

Цеглу яку вони випалювали, таврували буквою «К», про якість якої говорить той факт, що і досі приміщення Левченківської школи, яке обкладено цією цеглою, знаходиться в досить пристойному вигляді, хоча пройшло з того часу майже сто років.

Перед самою революцією цей заводик повністю згорів. По одних чутках – його підпалили, по других – підпалив сам господар, щоб отримати страховку. Нагадаємо, що це відбулося перед самою революцією, і було вже зрозуміло, що виробництво це націоналізують, а самих господарів, як куркулів, жде тяжке майбутнє. Про це напевно здогадувався і сам Ківшик Роман, тому, по чутках, так і вчинив…

На цьому прикладі ми бачимо, що жили в той час в нашій місцевості люди талановиті і працелюбні, які на своє достойне життя заробляли чесною працею і умілими руками. І таких людей на наших Удовичанських хуторах була переважна більшість. Але всіх їх ждала Велика Жовтнева соціалістична Революція…

…В селі Удовиченках і прилеглих до нього хуторах за кошти земства було побудовано в 1912 році невеликі, на дві класні кімнати, школи. В класах стояли дерев’яні парти чорного кольору, чорна дошка на ніжках. З унаочнення були географічні карти, прилади в фізкабінетах, які розміщались в невеличких кімнатах при школі. У класах навчалося 335 учнів. Уроки проходили в допоміжних приміщеннях і в школі у дві зміни.

Велика Жовтнева соціалістична революція зруйнувала стару систему освіти й утвердила нову. У травні 1921 року РНК  УРСР видала декрети про ліквідацію неписьменності в республіці. За перші 10 років влади Рад в республіці навчалось грамоти понад 2 мільйони дорослих, а в 30-40 рр. в основному було ліквідовано неписьменність дорослого населення.                                                                        Одним із перших директорів школи в селі Удовиченки був Калініченко Іван Юрійович (десь до 1928р.). А потім він поїхав працювати в райвно, а директором призначили Міщенка Олеся Павловича. Він викладав географію, історію і математику (його в 1937 році забрав «чорний ворон», невідомо куди подів…). Його дружина Горпина Гуріївна, навчала учнів початкових класів. Заїка Тимофій Павлович – викладач хімії, загинув на війні, Пасічник Фросина Пантелеймонівна – викладач російської мови і літератури (трагічно загинула), Гончар Петро Іванович, Братко Надія Андріївна, Горбась Лідія Корніївна, Горбась Василь О., Маляренко Олена Романівна, Діденко Віра Костівна та вчителі інших предметів. Дорослих навчали грамоти ввечері після роботи. Були створені лікнепи. Вчителями в лікнепі були: Горопашний Д.М., Свириденко О.С.                                                                     Після жовтневої революції нову владу зіньківці не сприйняли, і лише в січні

1918 року в Зінькові запанував більшовицький ревком на чолі з Г.Беховим, а міська дума була розігнана. Майже відразу розпочалась конфіскація землі, реманенту в багатих власників та передача їх у руки бідніших селян. Було організовано повітпродком, що мав реквізувати в селян частину хліба, худоби

тощо для потреб Червоної армії.

Та 5 квітня Зіньків було окуповано кайзерівськими військами, а більшовицька

армія незадовго до цього відійшла на схід. За короткий період Гетьманства, після

Центральної Ради, в Зінькові оформилась партія хліборобів-власників, яку очолив колишній предводитель дворянства Є.Бразоль. Відновила роботу земська управа, міську поліцію було перетворено на державну варту під керівництвом О.М.Квоченка. Земля поверталась колишнім власникам.

Про те вже на початку 1919 року на Полтавщині рішенням губернського селянського з’їзду встановлюється влада рад. Про встановлення нової влади на Зіньківщині свідчить резолюція Зіньківського повітового з’їзду селянських, робітничих і військових депутатів, ухвалена 22- 23 січня 1919 року. У ній говорилось і про скасування власності на землю та розподіл її між біднотою, іншої приватної власності на промисловий і торговий капітал.

На території нашого району, як і взагалі у всій країні, ширилась боротьба проти політики радянської влади, особливо продрозкладки. Збільшується кількість повстанських загонів, що складались перед усім з тих, хто ще вірив у можливість відновлення самостійної України та мав за головне гасло слова: «За радянську владу – без комуністів». До таких належали загони під командуванням Д.Степенка, Я.Бугая, І.Забашти, Калька, Дорошка, Войнеця і Масюти.

Найчисленнішими були формування П.Бея, М.Мандика, Л.Христового. Були й суто кримінальні банди. За даними радянської розвідки, на 1920 рік сили повсталих сягали 13 тис. чоловік. В сусідній з Удовиченками Мартинівці орудувала банда Голубенка. Вона базувалась на хуторах в районі Бобрика. Інколи наїзжала і в Удовичанські хутори. Крім Голубенка появилась ненадовго, а потім зникла банда «Зелених».

В 20-ті роки створюються КНС (комітети незаможних селян), які забирали хліб у населення, зривали замки і запори, знищували комори. Було забрано декілька сот тисяч пудів зерна. Люди почали голодувати, майже в усіх не вистачало зерна для посіву весною. Особливо це стосувалось хуторян. Тут з’являються такі поговірки:      Був Микола – дурачок,

                        Була булка – п’ятачок,

                     А настали комісари,

                     То й висівки пописали. 

Життя стало дорогим і голодним.

Радянська влада на Удовичанські хутори прийшла у 1922 році. Ландик Яків Яремович, Горопашний Данило Дмитрович, Лісняк Яків, Удовиченко Микола Васильович були організаторами нової влади. В той час у селі було 5 комуністів, які входили до парторганізації села Тарасівки. Комуністи вели рішучу боротьбу з куркулями, які захищали свою власність.

До 1926 року наші хуторяни жили спокійно і майже мирно. Жили великими сім’ями, в яких було багато дітей. Так в Удовиченко Симона та його дружини, яких по вуличному називали «Симони», було 9 дітей: Ганна, Явдоха, Марія, Мотря, Санька, Сергій, Петро, Степан, Федір.  Удовиченко Яким Йосипович, 1888 року народження, та його дружина Оксана Гаврилівна, виховували 5 дітей:

Якова, Миколу, Олену, Василя, Пріську.

В Удовиченко Григорія Тимофійовича та його дружини Мокрини, по вуличному

«Руденки», було 5 дітей: Марфа, Явдоха, Оксана, Санько, Василь.

Удовиченко Яків Дем’янович, дружина Параска Федорівна, по вуличному «Драгуни», ростили 6 дітей: Федорка, Явдоха, Микола, Петро, Ганна, Марія.

На Матяшах проживав великий рід Стеценко Василя Олександровича та його дружини  Параски, в яких було 3 дітей: Павло, Максим та Іван. В свою чергу

в родині Павла було 5 спадкоємців: Григорій, Іван, Катерина, Марія, Ольга. В сімї Максима – троє: Ольга, Люба, Мишко. Іван з дружиною виростили 5 дітей:

Микола, Федір, Василь, Пашка, Надя. В цьому ж хуторі Матяші проживав Фенько Купріян з дружиною Веклою, в яких було 7 дітей: Пилип, Дем’ян, Марія,

Ганна, Катерина, Грицько, Данило.

…Хутори наші були досить багаті. Займались в основному сільським, досить прибутковим господарством. Правда праця була важкою, але і віддача на жирному Удовичанському чорноземі була доброю. Багато хуторян тримали по кілька пар биків, обов’язково була хоча б одна пара їздових коней. У багатьох були вітряні млини. Є дані що були і олійниці, для виготовлення соняшникової олії. А цукрове виробництво було не тільки в Чупахівці, а й у Веприку та Комишах. Крім цукру селяни виготовляли селітру. Жителі наших хуторів уміло вели своє важке господарство. У деяких господарів до 1913 року було накоплено по кілька тисяч карбованців золотом.

У спадок господарство за звичай переходило до самого меншого сина. Старшим синам батьки  будували окремий дім,  давали участок землі і скотину. Господарства дробились, але все ще були кріпкі. До середини XIX ст. площа на одне господарство знизилась з 30 – 40 десятин до 8 – 10. Десятина рівна приблизно одному гектарові. А в сусідніх уїздах, Охтирському і Лебединському, наділ землі був всього 3 десятини.

В 1891 році в селі Удовиченки була побудована церква. Ось як описується це в

« Клировой книжке Полтавской епархии на 1902 год». Мовою оригіналу.

…Хуторов Удовиченковых Вознесенская церковь, деревянная, на фундаменте, в одной связи с колокольней, холодная, построена в 1891 году; церковная сторожка, церковно – приходская школа; два дома – для квартир причты, ружной земли – усадебной  для священника – 1 дес., 1/8 десятины – для псаломщика, пахотной – 33 дес. Жалованье в год священнику – 300 рублей,

Псаломщику – 100 руб.; церковь от Консистории в 95 верстах. Прихожан –

615 мужского пола, 622 – женского пола. Священник – Иоанн Данилов Коркушка, псаломщик – Иоанн Михайлов Мартинович, церковный староста –

казак  Дамиан Феодоров Татаринець.

В этом же издании, но уже за 1912 год, сказано, что священником в это время

был Григорий Иоаннов Слухаевский, псаломщик – Александр Павлов Букшованый, церковный староста – казак Исаак Петров Удовиченко. Прихожане: привилегированных – 9 человек, казаков – 343, крестьян – 1420.

Прихожанами Вознесенской церкви были жители 8 деревень, расположенных

на расстоянии от 0,5 до 5 вёрст…

На кінець XVIII століття появилось іще більше хуторів за назвою перших поселенців. Офіційні дані з книги «Список населённых мест Полтавской губернии»: Тарасовская волость, сельское общество Удовиченковское.     

1900 год:

Всего в обществах дворов 233; домохозяйств 187, ревизских душ (казаков) – 326

Население: 753 мужчин, 747 женщин, всего 1501 человек.

Після війни зі шведами, територія Удовиченок знову обживалась і відбудовувалась. При Катерині II, приблизно в 1780 році сюди, в глушину, і був зісланий Деркач-  перший поселенець, офіційно згаданий в документах. Зараз на цьому місці остався так звана «Деркачева балка». Про самого Деркача мало що відомо. Можна тільки сказати, що він був, судячи по прізвищу, українцем (Деркач- по українські- віник, мітла).

Слідуюча офіційна згадка про наш край відноситься  до 1859 року.

В місті Зінькові на той час було 9.120 жителів. Церков православних- 9, єврейська синагога – 1, приходське училище, лікарня, поштова станція, 5 ярмарок на рік, базар.

В селі Тарасівка було 595 дворів, чоловічого населення- 1733 душ, жіночого- 1783. Церква православна- 1.                                         

 Наша територія була мало заселена. Так на Руденках було 4 двори, в яких проживало 19 жителів, Зайців хутор- 3 двори, 13 жителів, Ландики- 6 дв., 17 жителів, Ківшиків хутор- 3 дв., 9 жителів, Косяків хутор- 5дв., 12 жителів, Удовиченків хутор- 4 дв.,17 жителів.

В 1861 році було відмінено кріпосне право. Але це практично ніяк не поміняло життя в багатих Удовичанських козацьких хуторах. Поміщиків тут ніколи і не було. Козаки жили хуторами і кожний працював сам на себе і платили «оброк» державі. В цей час почала активно заселятись наша територія. На урожайні Удовичанські чорноземи селились люди з ближньої Тарасівки а також з інших районів Полтавської губернії. Хутори множились і росли. Свою назву вони  одержали за прізвищами своїх перших переселенців. Так, хутір Левченки дістав свою назву від прізвища Левченко, який поселився тут першим, а поселившись, змінив прізвище на Іванюта. Тому чимала кількість прізвищ в хуторі- Іванюта.

Цікава історія хутора Матяші. За однією версією назва Матяші виникла при переселенні сюди із Матяшівки, що під Миргородом, великої кількості жителів з таким венгерським прізвищем- Матяш, що означає попугай. За іншою версією хутір Матяші заснований в 1815 році. Першим поселенцем був Матяш Панас Григорович- виходець із села Тарасівка. Пізніше до Матяшів примкнули  хутори Джулаї, Романи, Холоші, де першими поселенцями були: на хуторі Романи- Іванюта Роман Васильович(1867р.), в х. Холоші- Холоша Сергій Степанович(1857р.). Найбільший хутір Удовиченки -  теж дістав свою назву від свого першого жителя – вихідця з с.Тарасівка(1687р.).

…Щоб потрапити із Зінькова в Удовичанські хутори, потрібно проїхати велике село Тарасівку. На виїзді була криниця, яка в оновленому виді існує й понині.

Ґрунтова дорога петляла між орними землями, які належали Тарасівським селянам. Приблизно через 2 версти дорогу на Удовичанські хутори пересікає «Злодійська дорожка», яка з тих пір і понині, носить назву «Злодійка».Дальше, через пару кілометрів, по ліву сторону, в низині, розташовувався хутір Жолобова, всього з двох дворів. Пізніше всіх Жолобів переселили. Дальше, спускаємось в ярок до хутора Руденки (13 дворів). Правіше від нього находився хутір Попівський, який нині вже не існує. Лівіше від Руденок розкинулись багаті тарасівські хутори. Ці хутори не переселяли і пізніше вони отримали назви Гончарі і Зайці, їх приписали до Удовиченок, в той час вони мали свою дорогу на Зіньків і Тарасівку, а також на Яновщину. Після Руденок, через дві версти на Сильчиному струмку розташувався хутір Левченки, в якому було 20 дворів з населенням близько 180 чоловік. Хутір був дуже багатий. В ньому стояло кілька вітряних млинів. Багаті селяни возили на продаж не тільки зерно, а й муку. Добавим , що наші хутори находились на широкому плато, висотою в 60 – 70 метрів і добре продувались всіма вітрами. Було холодно зимою, видувало все тепло із глинобитних хат, зате добре крутились млини.

Із Левченок  кривою ґрунтовкою спускаємось до невеликих Удовичанських хуторів. Центральний хутір з церквою називався Одовиченки ( зауважте – Окраїна перейшла в Україну, Одовиченки – в Удовиченки). В ньому було 9 дворів, приблизно 80 чоловік населення, і 4 млини. Правіше по річці розташувався хутір з похожою назвою Давиченки на 13 дворів і 2 млини. Зараз ця частина села в простій мові називається Вершиною. На північ від неї знаходивсь хутір Назарки.

Дальше рухаючись в сторону Матяшів, минаємо невелику балку, в народі її називають Лучка, і через півтора кілометри попадаємо на хутір Карпенки – 11 дворів. Це і є майбутні Матяші. Населення х.Карпенки складало майже сто чоловік. Правіше, за невеликою долиною, розташовувавсь хутір Стеценки з 2 дворами, зараз його називають Задолина.За Стеценками був великий скотний двір, іще дальше знаходивсь великий хутір Орда, населений жителями половецького походження, яких місцеві жителі приймали за татар, тому називали їх ординцями, або просто Орда. Пізніше їх всіх розселили.

Поруч з Карпенками знаходився хутір Матвія – Матвіївщина в три двори, а також хутори Романи і Джулаї.

Поруч з Одовиченками був хутір Силки (Горопашни), а дальше за Силками іще один хутір Карпенки (родичі значить Матяшів), який, коли туди переселилась частина жителів із Орди, перейменували в Татарулі. В радянський час Татарулі розселили по других хуторах. За цими другими Карпенками знаходиться хутір з гробовою назвою Могилатів. В Радянські часи його перевели до Мартинівської сільради, а тоді він відносився до Удовичанських хуторів.

На південь від Горопашнів розлігся невеликий хутір Косяки, 6 дворів, зберігший назву до нашого часу. Правда, іще в XVII cт. Він називався Куракін хутір, бувши власністю якогось Куракіна. Пізніше, через Косяки і Татарулі проходила дорога на Яновщину. Південніше Косяків такий же по величині хутір Ківшики.

Крім цих хуторів на нашій території розташовувалась велика кількість невеликих, в 1- 2 двори хуторків.

І іще . Із Зінькова на Гусарський шлях була прокладена широка ґрунтова дорога, обсаджена деревами. Проходила вона в стороні від хуторів, зачіпаючи тільки край Матяшів біля х. Орди. Йшла вона по косогору повз Тарасівку і в районі Пантьохіна (або Панчохіна) хутора, де був великий кам’яний постоялий двір на кілька десятків коней, піднімалась на Удовичанське плато і йшла уже полями, через край Матяшів (повз Орди) на шлях і дальше на Ляшенки.   Село Слиньківщина мало назву в старину хутір Семенів. До 1863 року нараховувало 71 двір – село досить таки величеньке.

В Яновщині на 42 двори була одна велика мельниця  і великий загальний тік з амбарами і клунями для зберігання зерна та іншої сільгосппродукції. Скотарство було розвинуте слабо. Розводили в основному тільки корів для власного споживання молочної продукції. Це був поміщицький хутір з поміщиком Яновським, родичем М.В. Гоголя. Існують дані, що частина жителів Яновщини була куплена іще в кріпосний час в Курській губернії, яка в той час межувала з Полтавською, за стаю дорогих породистих собак. Тому серед Яновських жителів до цього часу зустрічаються  російські прізвища – Васильєв, Яковлєв та інші.

,,Село Удовиченки  розташоване у невеликому виярку, котре тягнеться зі сходу на захід, а по середині в’юниться ящіркою річечка- струмок, на берегах яких-товсті та рясні верби, осокори, клени…А на їх верхівках-шапками грачачі гнізда, одно на одному і голосу не обберешся всеньку весну і літо. Справжній –пташиний базар.

Історія нашого села сягає у глибоку давнину. У нього особливий внутрішній світ і особливі відносини, породжені способом існування глибокої провінції. Тут майже всі знають одне одного і корінні старожили охарактеризують кожного до п’ятого коліна.

За селом, маревом розлігся степ, селянські ниви і безмежні поля невтомних хліборобів, а в центрі села, височить красива споруда-Вознесенська православна церква: дубова, на кам’яному фундаменті, вифарбована різними кольорами, з дзвонами. Вся в зелені, наче в морських хвилях та в буйно цвіті, а там і клени, липи, берези, кущі бузку й бузини та запахущої черемхи…За храмом-фруктовий сад. Краса красою! Біля входу до храму-металева брама з хрестом на ній. Словом прекрасна і красива споруда й квит! Далеко видно її сяючі позолотою хрести, аж у сусідні села й хутори, за сім-десять верст…,,

                                                            Павло Силка.